Блазень на троні

– І чого ти втупилася в картинку? – бурчать Хомівна. – Як вона називається? «Станчик»? Ніч, бенкет, блазень Станчик спожив не один стаканчик, поплентався в пусту кімнату; загубив на підлозі пляшку; плюхнувся у кріслі короля та й засумував… Про що тут писати? Нічого історичного не бачу, хіба що ліворуч обриси Вавельського замку, де коронувалися польські королі; праворуч – фігури бенкетуючих, а на столі якась історична грамота з печаткою…
– І що тут історичного? – не втрималася я. А ти не пробувала читати картини? Історія донесла відомості про королівського блазня XVI ст. при дворі Олександра Ягеллона, Сигізмунда I Старого та Сигізмунда II Августа. Станіслав Гусак чи Станіслав Вассота народився близько 1480 року в селі Прошовиці недалеко від Кракова, шляхтич, мудра та смілива людина. Ім’я Станіслав має пестливий варіант «Станчик». Коротка назва полотна Яна Алоїзія Матейка «Станчик» (польськ. Stańczyk).
Самотній блазень залишив веселий бенкет, пішов у глибокій задумі в кімнату, яку нещодавно покинув король… Станчик тяжко опустився на стілець, прочитав лист із червоною королівською печаткою, замислився – і з яскраво-червоного спецодягу дістав священний медальон Богоматері Ченстоховської — покровительки Польщі.
– У якій задумі? – не здавалася сусідка. – Він же пляшку загубив на килимі.
– Е, ні, дорогенька, хіба то пляшка? То ж золотий кадуцей!
– Який такий кадуцей?
– Кадуцей – золота палиця, обвита двома зміями, жезл оповісників волі богів, що гарантував своєму хазяїну недоторканність.
– Ну, хто б подумав? Загубив золотий жезл, що гарантує безпеку? З чого б це?
– Що ж такого містив лист, що опустилися руки блазня-веселуна і він випустив золотий кадуцей?

Блазні в історії: провідники між реальним і потойбічним

Блазні з’явилися ще в давнину. Перша згадка про них зустрічається в оповіданні Плінія Старшого про візит Апеллеса до палацу короля Птолемея I. Розквіт блазнювання припав на середні віки, коли для багатьох це було єдиним способом заробити на прожиток. Всі королівські двори мали власних блазнів, які розважали монархів та їх наближених співами, жонглюванням, жартами і анекдотами, всілякими ребусами та іграми.

Традиційно їх зображують у ковпаку з бубенцями. Три довгих кінці ковпака символізують віслючі вуха і хвіст – атрибути карнавальних костюмів часів римських сатурналій та “ослиних процесій” раннього Середньовіччя.

За часів Середньовіччя було заведено при дворі мати блазня або скомороха, обов’язком якого було веселити господаря та його гостей. Насправді його робота була дуже важкою – для короля блазень поставав символічним близнюком. Йому дозволялося багато, але й відповідальність за невдалі жарти була немалою. Інколи доходило навіть до смертної кари.

Зовнішність блазня повинна була відображати його суть і роль, яку він грав в суспільстві. Тому серед блазнів було так багато горбанів і виродків, карликів, калік – вважалося, що вони балансують між реальним і потойбічним світами. Строкатий одяг класичного блазня говорив про те ж. Проклятий і благословенний, блазень міг одночасно бути цапом-відбувайлом і талісманом, прозорливим пророком і горевістніком.

Блазні. Станчик

Цей блазень прожив досить довго – з 1480 до 1560 року. Станчик народився в селі неподалік від Кракова. Свою придворну кар’єру він робив при дворах литовських князів і польських королів. Спершу служив Олександру Ягеллону, потім – Сигізмунду I Старому, а потім Сигізмунду II Августу.

А свого положення він домігся завдяки дотепності. Це дозволило в статусі блазня щосили критикувати несміливу політику правителів. Устам Станчика приписують вельми неблагонадійні, мало не революційні висловлювання. Говорили, що саме він і був єдиним при дворі, хто справді тривожився за долю країни.

Блазні. Шико

Жан-Антуан д’Англере – саме таке ім’я одержав Шико при народженні – з’явився на світ у 1540 році в Гасконі. Цей блазень зробив непогану військову і політичну кар’єру. Спочатку він був придворним Генріха III, а потім став служити і Генріху IV. Шико був енергійною людиною, писав сатиричні книги. А 1584 року навіть отримав дворянство і мав право носити шпагу, мабуть, єдиний з усіх блазнів.

Улюблений блазень королів вмів прямо говорити з ними про все, що йому тільки хотілося. При цьому Шико вдавалося не гнівити своїх високих покровителів. А загинув блазень зовсім не від королівської злості, а на війні. Сталося це в 1591 році. Шико захопив в полон графа де Шаліна, але не став відбирати у нього шпагу, бажаючи продемонструвати свої досягнення Генріху IV. Ображений блазнем аристократ вдарив того по голові ефесом шпаги, що і стало причиною смерті.

Блазні. Трибуле

Цей французький блазень жив при дворі королів Людовика XII, а потім і Франциска I. Обезсмертили його Рабле, Гюго та Верді. Франсуа Рабле в своєму “Гаргантюа і Патагрюелі” згадував цього блазня, а Віктор Гюго зробив Трибуле одним з головних героїв драми “Король бавиться”. За її мотивами Джузеппе Верді написав свою знамениту оперу “Ріголетто”.

Користуючись прихильністю короля, блазень навіть дозволяв собі безкарно ображати знатних дворян. Водночас ображати Трибуле означало накликати на себе гнів монарха. Жарти улюбленця короля часом були скандальними – одному вельможі веселун обрізав рейтузи. В результаті дворянин, кланяючись королеві, показав свої сідниці.

Клаус Нарр

Цей блазень залишився у пам’яті, як “Клаус-дурень з Раштедта”. Власне, “Narr” німецькою і означає “дурень”, “дурник”. Клаус, який жив у 1486-1530 роках, є одним з найвідоміших блазнів в історії Німеччини. Посаду при саксонському дворі він заслужив ще у дев’ятирічному віці через свою потворну зовнішність і дивну поведінку. Спершу Нарр служив курфюсту Фрідріху II, потім його спадкоємцеві Ернсту, Фрідріху III, архієпископу магдебурзькому Ернсту II, Йогану Твердому.

Неповноцінний від народження чоловік мав бичачу шию і важкі фізичні та психічні вади. Але це не завадило йому стати героєм літературних творів: у фарсі Ганса Сакса саме Клаус Нарр смішно критикує католицьку церкву. А богослов Вольфганг Бюттнер створив цілу книгу анекдотів про потворного блазня. Ці історії були дуже популярними в Німеччині у XVI і XVII століттях.

Вільям Соммерс

При дворі Генріха VIII Соммерс був вельми важливою особою. У 1525 році Вільям познайомився з королем і, завдяки своєму почуттю гумору, отримав місце при дворі. Коли у Генріха боліли ноги через хронічну хворобу, то лише його улюблений блазень міг підняти йому настрій. Соммерсу дозволялося називати монарха Дядечком або Гаррі, він отримав право потрапляти в будь-який час в королівську опочивальню, що не дозволялося навіть родичам Генріха VІІІ.

Коли ж Генріх сердився, то часто лише блазню вдавалося дізнатися причину гніву і остудити його. Соммерс пішов на пенсію за царювання Єлизавети I, останній раз з’явившись публічно на її коронації. Але і після смерті в 1560 році блазень продовжив жити, вже літературним життям. Він став популярним персонажем анекдотів, смішних історій, чимало перейнявши від вигаданих героїв.

Блазні. Педрілло

Це справжнє прізвище, а не прізвисько, як може здатись на перший погляд. Неаполітанець П’єтро-Міра Педрілло потрапив до Російської імперії у якості скрипаля та співака. Однак доля примусила його перекваліфікуватися на блазня.

Педрілло зумів сподобатись імператриці Анні Іванівні і навіть часто грав з нею в карти. Талант та гумор дозволили нажити пристойний капітал і після смерті своєї покровительки він повернувся на Батьківщину. Саме Педрілло став прообразом популярного народного героя Петрушки.

Шень Цзяньгао

Часто блазні страждали замість свого монарха. Однією з найтрагічніших була доля Шеня Цьзяньгао, блазня імператора Ле-Цзу, який правив Піднебесною з 961 до 976 року. Один з міністрів зосередив у руках таку владу, що імператор вирішив його вбити і на бенкеті подав йому чашу з отруєним вином. Однак міністр змішав своє вино з вином з чаші імператора і, впавши на коліна, простягнув своєму правителю обидві чаші. Міністр заявив – якщо не вип’є з імператором, то не буде між ними душевної єдності, а коли так, то хто гарантує, що всі накази державника будуть виконані згідно його волі?

Імператор розгубився, адже розумів, що, випивши отруту, помре. Тоді блазень Шень Цзяньгао вихопив обидві чаші, випив і вибіг із залу. Ле-Цзу таємно послав слідом за ним слугу з найкращою протиотрутою, але було пізно – блазень помер.

У чомусь, мабуть, блазні були схожі на жерців: всім своїм життям вони нагадували, що світ не такий вже однополюсний і простий, що всякий порядок – це лише доповнення до хаосу, а хаос неминуче породжує порядок. Одні з них розважали простий народ, інші тих, хто цим народом керував. Змінювалися епохи, змінювалися обличчя блазнів, але самі вони, як і раніше з нами – одночасно сумні і веселі, придуркуваті і мудрі. Підморгують нам і шепочуть: “Посміхайтеся, панове, посміхайтеся!”.

Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]

Автор Невідомий — Роман про Трістана та Ізольду (скорочено)

Трістан був сином короля. Мати, народивши його, померла. Вона встигла охрестити сина Трістаном, що означає “сумний”.

Мачуха не злюбила хлопчика та хотіла зжити його зі світу. Батько відправив сина служити до галльського короля Фарамона. Трістан став дуже розумним юнаком, хоробрим та вправним воїном, ще й таким красенем, що жодна дівчина не змогла би відмовити йому.

У п’ятнадцять років Трістан поїхав у Корнуельс та найнявся служити до свого дяді — короля Марка. Юнак переміг могутнього ірландського короля Морхульта, який багато років збирав данину з Корнуельса. Забирав навіть по сотні найкращих юнаків та дівчат.

Після перемоги Трістан захворів від поранень. Одна дама порадила йому поїхати за одужанням у чужі краї. Він так і зробив. Попросив у короля Марка човна та й вирушив у море. Вітер та хвилі прибили його човен до берегів Ірландії. Ірландський король та його дружина, сестра Морхульта, вийшли на берег і почули, як Трістан грає на арфі та співає. Він приховав від них своє ім’я, але сказав, що він лицар. Його взялася лікувати прекрасна Ізольда — донька короля. Знайшовши у рані отруту, вона вилікувала лицаря.

У той час Ірландію спустошував страшний дракон. Тому, хто його знищить, король обіцяв півкоролівства та руку прекрасної Ізольди. Трістан переміг дракона не тому, що зазіхав на королівство, а тому, що хотів віддячити за своє спасіння. Лицар вирізав драконів язик та поклав собі у кишеню. Отрута, що була у пащі дракона, проникла у кров. Трістан упав, наче мертвий.

Підступний підданий (сенешаль) короля відрізав дракону голову та відніс її до палацу. Мовляв, це він убив дракона. Але Ізольда не повірила йому, бо сенешаль був слабкодухий.

Брехуна спитали, де язик дракона. Він не міг відповісти. Тоді король з дружиною та донькою відправилися на місце подій та побачили Трістана, який весь почорнів від отрути. Ізольда знову вилікувала його. Випадково король та королева узнали, що це Трістан убив Морхульта. Спершу вони вирішили, що лицаря треба стратити. Але потім відпустили, бо він урятував країну від дракона.

Трістан повернувся до короля Марка та розповів йому про те, як його вилікувала Ізольда Білокура. Король Марк послав Трістана посватати за нього прекрасну Ізольду. Він почав ненавидіти племінника, бо той був кращим за нього воїном та розумнішім чоловіком.

Трістан поїхав виконувати доручення. Так сталося, що він допоміг ірландському королю у війні. Той у подяку віддав йому прекрасну Ізольду для його дяді, короля Марка.

Королева зварила напій кохання: якщо чоловік та жінка вип’ють з одного келиха, вони будуть кохати одне одного до смерті. Цей напій був призначений для Ізольди та короля Марка. Але покоївка Бранжієна помилилася та подала цей напій замість вина Трістану та Ізольда. І вони покохали одне одного.

Виконуючи обіцянку, Ізольда вийшла заміж за короля Марка. Король дуже кохав дружину, та вона потайки зустрічалася з Трістаном. Їх палкі погляди викликали у короля підозру, та й служники доносили йому про таємні зустрічі. Король починає розставляти пастки, однак доля оберігає коханців. Та ось Трістана нарешті примусили забратися з замку. У мандрах його було поранено, на обличчі з’явився шрам. Трістан так змінився, що наважився прийти до замку, прикинувшись божевільним. Король бере нещасного у покої — блазень розважає його. І знову закохані починають зустрічатися. Нарешті король про все дізнався і Трістану довелося втекти. Він прибув в інше королівство й одружився там з донькою короля — Ізольдою Білорукою, яка дуже покохала його. Вона йому теж подобалася, але Ізольду Білокуру він забути не міг. Коли у бою його було поранено, надіслав він корабель за Ізольдою Білокурою. Наказав, якщо вона приїде, підняти білі вітрила, а якщо ні — чорні.

Ізольда, дружина короля Марка, голубкою полетіла до свого коханого. Але про це дізналася королева Ізольда Білорука та з ревнощів сказала, що вітрила на кораблі чорні.

Трістан зітхнув глибоко, почувши цю звістку, та помер. Він не міг більше жити без коханої. Побачила його мертве тіло Ізольда Білокура, обійняла його — і теж померла. Життя її втратило сенс.

Поклали два тіла у розкішні домовини з дорогоцінного каміння та відправили до короля Марка. Від покоївки дізнався він про чарівний напій, зрозумів, що це доля привела Ізольду та Трістана до такого смертельного кохання.

Звелів він поховати Трістана по один бік каплички, а Ізольду — по інший. Навесні виріс із могили Трістана кущ червоної шипшини, а з могили Ізольди — кущ шипшини білої. Вони переплелися.

І скільки не наказували зрубати ті кущі, вони виростали знов. Були незнищенні, як кохання Трістана та Ізольди.